Не тільки про футбол: як Нідерланди та Сербія дивляться одна на одну після м’яча

Щойно закінчується матч, де грають збірні Нідерландів та Сербії, у соцмережах розпочинається інша гра. Під фотографіями волевиявлених гравців з’являються коментарі: «Голландці, приїздіть до Белграда, покажемо вам справжню гостинність!» та «Серби, дякуємо за боротьбу, ви молодці». Начебто, звичайне післяматчеве листування. Але за цим стоїть щось більше, ніж просто ввічливість чи спортивний дух. Це момент, коли дві країни, які мають складну спільну історію та стереотипне сприйняття, несподівано починають бачити одна в одну глибше.
Спорт, зокрема футбол, став для Нідерландів та Сербії своєрідним культурним мостом. Громадяни Нідерландів дивляться на сербських футболістів не як на представників «складного регіону», а як на талановитих, працьовитих і емоційних атлетів. Імена вроджених бомбардирів або захисників зі сталевим характером стають улюбленими серед уболівальників. Зворотний зв’язок також працює: серби починають бачити в «голландцях» (так їх часто називають у Сербії) не тільки дотримання правил і системний підхід, але й творчу свободу на полі, технічну вишуканість та впевненість у своїх силах.
Цей взаємний інтерес виходить далеко за межі стадіону. Після важливих матчів зростає кількість запитів у пошукових системах: нідерландці шукають інформацію про Белград, сербську кухню, історію Югославії. Серби ж цікавляться Амстердамом не лише як туристичним містом, але й як центром європейської архітектури, мистецтва та бізнесу. Виникає закономірне питання: «А що ще ми знаємо про цю країну, окрім футболу?» І тут починається відкриття.
Виявляється, що у сербській культурі є своя «голландська хвиля»: популярність велосипедів (хоча й не в масштабах Нідерландів), любов до сиру та кави по-голландськи. А у Нідерландах, в свою чергу, можна знайти сліди сербської діаспори: ресторани з чєвапчичами та плескавицею, музичні колективи, що грають балканську музику. Це не масове явище, але воно існує як підтвердження того, що суспільства поступово переплітаються.
Звісно, дипломатичний та економічний діалог між двома країнами йде своїм, часто повільним шляхом. Однак саме такі неформальні, культурні зв’язки, народжені через спільну пристрасть до спорту, іноді роблять більше для взаємного розуміння, ніж офіційні зустрічі. Коли люди починають сприймати іншу країну не через призму політичних заголовків, а через особисті історії атлетів, через цікавість до її побуту та культури, – зникають бар’єри.
Наступного разу, коли на екранах зіткнуться «оранжеві» та «орли», варто подивитися не тільки на рахунок. Варто подивитися на те, як ця гра наближає дві країни, які географічно не є сусідами, але які через футбол починають говорити однією мовою – мовою поваги та взаємної цікавості. І в цьому, мабуть, і є найголовніша перемога.