Коли слово перестає працювати

Пам'ятаю, як років п'ять тому в одній із розмов про схід України знайомий журналіст сказав: «Ти помітив, що слово "перемир'я" зіпсувалося?» Він мав на увазі не граматику — а те, як звучить це слово після років оголошень, порушень, нових оголошень і знову порушень. Перемир'я перетворилося на ритуал, на технічний термін для дипломатичних протоколів, на слово, яке люди почали вимовляти з лапками в голосі.
Це цікава метаморфоза. Бо з історичної точки зору перемир'я завжди було чимось тимчасовим, недосконалим, але реальним. Під час Першої світової різдвяне перемир'я 1914 року дозволило солдатам з обох боків вийти з окопів, обмінятися подарунками, поховати мертвих. Воно не зупинило війну, але на кілька днів відновило спільну людяність. Сьогодні такі історії звучать майже фантастично.
Сучасні перемир'я часто влаштовують інакше. Вони оголошуються для гуманітарних коридорів, евакуації цивільних, обміну полоненими. Іноді працюють. Частіше — дають коротку передишку, після якої бойові дії поновлюються з ще більшою інтенсивністю. Люди, які живуть у зоні конфлікту, давно навчилися не довіряти оголошенням. Вони дивляться на годинник, рахують години тиші, і знають: це не мир, це лише пауза.
Але є ще один шар — психологічний. Перемир'я створює хитку зону очікування. Родини, які планували евакуацію, раптом сумніваються: чи встигнуть, чи варто ризикувати дорогою саме зараз. Волонтери, які возять гуманітарну допомогу, отримують сигнали «чекайте», «можливо завтра», «ситуація неясна». Ця невизначеність іноді болісніша за постійну небезпеку. Хоча б тому, що постійну небезпеку можна звикнути обробляти — а ось надію, яка знову і знову обривається, обробити набагато складніше.
Дипломати знають це. Вони все одно продовжують домовлятися, бо альтернатива — відсутність будь-яких домовленостей — ще гірша. Але навіть у професійному середовищі з'являється новий тип розмов: про те, як укладати угоди, які сторони не збираються виконувати, і чи має це сенс. Деякі вважають, що будь-який формат перемовин зберігає канали комунікації. Інші — що це лише легітимізація насильства під виглядом дипломатичних зусиль.
Мені здається, що ми спостерігаємо за трансформацією самої концепції. Класичне перемир'я припускало, що сторони вичерпали ресурс для боротьби або досягли паритету, який робить подальші бої безглуздими. Сучасні конфлікти часто не мають такої логіки. Вони можуть тривати роками з різною інтенсивністю, без чітких фронтів, з фінансуванням ззовні, з ідеологічним забезпеченням, яке не залежить від військових успіхів. У таких умовах перемир'я перестає бути пунктом на шляху до миру. Воно стає елементом самої війни — тактичним, інформаційним, логістичним.
Це не означає, що треба відмовитися від домовленостей. Але, мабуть, варто чесніше говорити про їх характер. Не називати тимчасову відсутність обстрілів «перемир'ям», якщо сторони не мають наміру шукати політичного вирішення. Не прикрашати гуманітарними паузами стратегічні перегрупування. Не очікувати від слова чарівної сили, якої воно втратило разом із репутацією тих, хто його оголошує.
Для людей, які чекають на справжній мир, це розрізнення важливе. Вони заслуговують на чіткість: це пауза в боях, це гуманітарна угода, це початок переговорного процесу — чи це щось інше. Кожен з цих форматів має свою цінність і свої ризики. Змішувати їх у зручну для політиків кашу означає знову обдурити тих, хто й так постраждав найбільше.
Слово «перемир'я» може відновити свою вагу. Але для цього потрібні не нові оголошення — а нові реалії, в яких воно знову означатиме те, що обіцяє.